 |
ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО НАЦІОНАЛЬНОЇ ДОПОВІДІ УКРАЇНИ ПРО СТАН НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА |
 |
 |
 |
 |
 |
|
ЕКОЛОГІЧНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ ТА ПРОБЛЕМИ СТАЛОГО РОЗВИТКУФормування засад державної екологічної політики та її розвиток у 1998 р. відбувалися з урахуванням соціально-економічної ситуації в державі та реального стану народногосподарського комплексу, який все ще знаходився в глибокій кризі. Тривалий час економiка України централiзовано будувалася з величезними структурними диспропорцiями. Неефективна економiчна система створювала умови для нерацiонального використання ресурсiв та надмiрного споживання енергiї, не визнавала вартостi природних ресурсiв, не заохочувала до їх збереження та заощадливого використання й була орієнтована лише на виробництво та валові показники. Диспропорції в розміщенні продуктивних сил протягом тривалого часу за умов командно-адміністративної системи призвели до того, що рівень техногенного навантаження на природне середовище в Україні донині перевищує аналогічний показник розвинутих держав у 4-5 разів. У промисловому секторі значна доля належить хімічним, металургійним та гірничодобувним підприємствам. Використання у багатьох випадках застарілих технологій та обладнання, вкрай висока концентрація потенційно небезпечних об'єктів в окремих регіонах, велике спрацювання технічних фондів підприємств зумовлюють значну ймовірність виникнення великих аварій і катастроф з непередбачуваними для довкілля наслідками. Економiка України щорічно втрачає до 10% валового внутрiшнього продукту (ВВП) у виглядi зменшення продуктивностi основних фондiв, нераціонального використання природних i людських ресурсiв. Ресурсоємність кiнцевого нацiонального продукту в середньому втричі перевищує свiтовий рiвень. Така ситуація потребує адекватного комплексного підходу.До 1998 р. основними напрямами розв'язання природоохоронних проблем в Україні були:
У 1998 р. на підставі аналізу причин, що призвели до складної екологiчної ситуації в Україні, за умов трансформацiї полiтичної системи держави, переходу до ринкової економiки та глибокої економічної кризи було практично завершено формування основ сучасної екологічної політики, яка відповідає внутрішнім потребам і знаходиться в руслі загальноєвропейського природоохоронного процесу. Головні засади державної екологічної політики закріплено відповідними статтями Конституції України (1996), низкою прийнятих протягом 1991-98 рр. законів України й відображено в програмному документі «Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», ухваленому Постановою Верховної Ради України (№ 188/98-ВР від 5 березня 1998). В цьому документі на державному рівні проголошено довгострокову стратегію розв'язання екологічних проблем у системній сукупності та взаємопогодженості цілей, завдань, механізмів та інструментів. Документ визначає пріоритети природоохоронної діяльності та природокористування, механізми їх здійснення і є основою Національного плану дій України в галузі охорони навколишнього природного середовища. Зокрема, він називає такі пріоритети:
У 1998 р. також завершено розробку проекту Концепції сталого розвитку України (проект погоджено з центральними органами виконавчої влади та подано до Кабінету Міністрів України у квітні 1999 р.). Концепція формує політичне підгрунтя для гармонійного поєднання стратегій держави в вирішенні економічних, екологічних і соціальних проблем у процесі соціально-економічного реформування суспільства. Екологічна політика базується на застосуванні еколого-економічних інструментів у регулюванні природокористування (зокрема, на системі плати за використання природних ресурсів та забруднення довкілля) і передбачає створення та вдосконалення системи екологічної безпеки (ефективні заходи, що запобігають забрудненню довкілля, виникненню надзвичайних ситуацій, забезпечують ядерну та радіаційну безпеку, зберігають біологічне й ландшафтне різноманіття. Ця політика реалізується шляхом розробки та впровадження окремих національних, державних, регіональних, місцевих, об'єктних програм і проектів за напрямами, які визнані пріоритетними. На даний час розроблені й впроваджуються:
Екологічні пріоритети знайшли також відображення в розроблених протягом 1998 р. стратегічних державних програмах: Програмі діяльності Кабінету Міністрів України на 1998-99 рр., Програмі структурної перебудови економіки України на період 1999-2003 рр. (проект), Державній програмі соціального і економічного розвитку на 1998 р. та 1999 р. (розділ «Природні ресурси та навколишнє середовище») і, нарешті, в проекті Програми соціально-економічного розвитку до 2010 р. «Україна - 2010». Першочерговi заходи, що випливають з цих програм, включено до планiв економiчного i соцiального розвитку областей та регіонів. З регіональних програм варто відзначити Пpогpаму деpжавної підтpимки комплексного pозвитку м. Львів на 1998-2002 pp., Державну програму соціально-економічного розвитку м. Києва на період до 2010 р., Державну програму соціально-економічного розвитку Донецької області на 1998-2010 рр., Концепцію реформування економіки Херсонської області та ін. З огляду на те, що саме місцевий (обласний, міський) рівень є рівнем реалізації конкретних заходів, основні зусилля з реалізації національної екологічної політики визнано необхідним сконцентрувати на регіональному та місцевому рівнях. Саме тому розпорядженням Кабінету Міністрів України щодо реалізації «Основних напрямів державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» (від 17 серпня 1998 р. № 671-р) визначено подальші кроки впровадження екологічної політики, здійснення якої передбачено такими шляхами:
З огляду на комплексність реалізації екологічної політики важливо окреслити коло системних проблем, що потребують першочергової уваги. Для об'єктивної оцінки ефективності впровадження екологічної політики можна використати кілька критеріїв. По-перше, це показники стану здоров'я населення - тривалість життя, співвідношення між народжуваністю та смертністю, динаміка вікового та статевого розподілу населення по країні взагалі та по регіонах зокрема. По-друге, це показники рівня розвитку та дієвості системи управління навколишнім середовищем, перш за все - системи невиснажливого (збалансованого) природокористування. По-третє, це показники стану навколишнього середовища, образно кажучи, показники стану здоров'я довкілля - рівень забруднення повітряного басейну, водних об'єктів, земельних ресурсів, масштабність рекреаційних зон та заповідних територій, багатство біорізноманіття. Нескладний аналіз показує, що критерії цієї тріади є тісно взаємопов'язаними: на здоров'я людини впливає якість навколишнього середовища, при цьому як показники здоров'я населення, так і показники здоров'я довкілля залежать від рівня розвитку системи управління навколишнім середовищем. За станом на 1998 р., за деякими виключеннями, ці показники залишалися невтішними. Незважаючи на те, що за останні роки антропогенний тиск на довкілля суттєво зменшився, а забруднення повітряного та водного середовища знизилося, ці позитивні зрушення зумовлені переважно тривалою економічною кризою, значним спадом виробництва. Безумовно, заходи щодо вдосконалення державної системи управління навколишнім середовищем, вжиті протягом останніх років, відіграли й продовжують відігравати прогресивну роль. Але в основі позитивних змін у стані довкілля все ще домінують фактори, які відображають об'єктивну економічну ситуацію. Підтверджує це хоча б такий факт: за останні роки темпи падіння виробництва енергії були нижчими, ніж темпи падіння виробництва продукції, що свідчить лише про одне: всупереч бажаному виробництво стає все більш енерго- та ресурсоємним. Викликає також гостру занепокоєність неухильне зростання кількості відходів виробництва і споживання, переробка яких досі залишається проблематичною. Завдання екологічної політики на найближчий час матиме подвійну спрямованість. По-перше, вдосконалення на інституційному та технологічному рівнях мають перебороти негативні тенденції розвитку виробничого комплексу в бік зменшення ресурсо- та енерговитрат. По-друге, необхідно забезпечити таку систему управління і технологічної підтримки, яка б не дала можливості посилити техногенний тиск на довкілля тоді, коли виробництво почне нормально функціонувати. З проблем системного характеру, які потребували вирішення і які на цей час вирішити не вдалося, першою варто назвати проблему екологічних пріоритетів. Реально вони не набули того значення, яке надається чисто економічним пріоритетам, зокрема зростанню темпів виробництва. Свідомість управлінців з екологічних питань залишається на рівні деклараційної і ще дуже далека від переходу на рівень практичних дій. У цьому відношенні основну відповідальність покладено на природоохоронний сектор, оскільки саме він розробляє методологію впровадження екологічної політики.Беручи до уваги міжсекторальний характер та необхідність системного підходу, вирішення проблеми інтеграції екологічних пріоритетів в стратегію соціально-економічних реформ потребує:
Крім розглянутих вище, серйозною проблемою системного характеру залишається проблема правозастосування та праводотримання - незважаючи на достатньо розвинену законодавчу базу, суттєвої ефективності від дії законів природоохоронного характеру не відчувається. Складність і комплексний характер проблеми сьогодні потребують принаймні виваженого її аналізу. Наведені дані з певною мірою оптимізму засвідчують, що в державі є розуміння серйозності ситуації в природоохоронній сфері, усвідомлення необхідності й нагальності вирішення природоохоронних проблем, бачення механізмів і підходів до їх вирішення, зрештою, є об'єктивні передумови розв'язання цих проблем. Все це дає можливість сподіватися, що негативні тенденції, пов'язані зі станом довкілля, можна буде подолати вже в найближчому майбутньому. |
формування і вдосконалення нової екологічної політики;